Досить частими в судовій практиці є спори подружжя щодо поділу набутого під час перебування в шлюбі майна.
Звертаючись до суду з позовною заявою про поділ спільного майна подружжя необхідно встановити, обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, джерело і час його придбання, вартість майна.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов’язальними правовідносинами, тощо.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.
При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Не належить до спільної сумісної власності майно подружжя, а є особистою приватною власністю дружини, чоловіка :
1. майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2. майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3. майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
4. житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";
5. земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.
Позов про поділ майна подружжя пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов’язані між собою позовні вимоги пред’явлені одночасно щодо декількох об’єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об’єкта, вартість якого є найвищою.

Крім цього, за подання позовної заяви до суду необхідно сплатити судовий збір у визначеному Законом України «Про судовий збір», за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою збір становить - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму на одну працездатну особу та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму на одну працездатну особу.

ПОЗОВНА ЗАЯВА

В Україні регламентування шлюбно-сімейних правовідносин здійснюється на принципах добровільності, взаємоповаги і взаєморозуміння. Встановивши право одного з подружжя на пред'явлення позову про розірвання шлюбу, держава забезпечує принцип свободи шлюбу і в той же час принцип свободи розірвання шлюбу.

З позовом про розірвання шлюбу можна звернутися в суд у певних випадках. Виходячи з норм глави 11 «Припинення шлюбу» Сімейного кодексу України розлучення між подружжям, у яких є діти від спільного шлюбу, а також у разі, коли один з подружжя виступає проти розірвання шлюбу, здійснюється шляхом подання позовної заяви на розлучення в відповідний правилам територіальної підсудності суд.

Згідно ст. 110 Сімейного кодексу України, позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року з дня народження дитини. Абсолютно логічною є дана норма, оскільки пріоритетним напрямком державної політики в сфері сімейного права є забезпечення умов для повноцінного виховання дитини, а також підтримка матері під час її непрацездатності, викликаної вагітністю.

Однак, та ж стаття передбачає цілком очевидні винятки з цього правила. Такими є:

1) випадки, коли один із подружжя вчинив протиправне діяння, що містить ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або дитини;

2) позовну заяву про розірвання шлюбу може бути пред'явлено під час вагітності, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою людиною. Однак в такому випадку суду необхідно надати докази того, що інша особа визнає батьківство зачатої дитини. Таким доказом в першу чергу може бути спільна заява жінки та чоловіки, які не перебували у шлюбі між собою, яке подається до народження дитини до державного органу реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

3) позовну заяву на розлучення може бути подано протягом одного року після народження дитини, якщо батьківство визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини були виключені з актового запису про народження дитини.

Зразок позовної заяви про розірвання шлюбу

Чинне Законодавство України передбачає два способи стягнення аліментів на дитину в судовому порядку:

1. В порядку наказного провадження – до суду подається заява про видачу судового наказу (п.п. 4, 5 ч. 1 ст. 161 Цивільного процесуального кодексу України).
2. В порядку позовного провадження – до суду подається позовна заява.

Обрання того чи іншого способу стягнення аліментів залежить від розміру аліментів, який буде стягуватись.

08.07.2017 року вступив у дію Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» від 17.05.2017 року №2037-19, яким було внесено зміни до Сімейного кодексу України (надалі – СК України) в частині, що стосується збільшення мінімального розміру аліментів, та встановлення додаткового способу їх стягнення.

Якщо раніше для призначення мінімального розміру аліментів необхідно було звертатись до суду з відповідним позовом, то з 08.07.2017 року законодавець надав можливість стягувати мінімальний розмір аліментів шляхом подання до суду заяви про видачу судового наказу (п.п. 4, 5 ч. 1 ст. 161 Цивільного процесуального кодексу України).

Який же мінімальний розмір аліментів може стягнути через судовий наказ той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина?

Перший варіант: відповідно до ч. 5 ст. 183 СК України мінімальний розмір аліментів, що підлягає стягненню складає на одну дитину – однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей – половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.

Другий варіант: відповідно до ч. 3 ст. 184 СК України – у розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Стягувач на власний розсуд обирає той мінімальний розмір аліментів, який має намір стягнути з боржника, при цьому такий розмір не повинен перевищувати граничні межі встановленні вищевказаними статтями, в іншому випадку суд відмовить в задоволенні заяви та роз’яснить про можливість стягнення такої суми шляхом подання позовної заяви в порядку позовного провадження.

Слід акцентувати увагу на тому, що стягувач має право продати до суду відповідну заяву, незалежно від того чи отримує платник аліментів постійний дохід, чи ні.  

Отже, в порядку наказного провадження за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються, або в частині від доходу його матері / батька (ч. 5 ст. 183 СК України), або в твердій грошовій сумі за вибором одного з батьків чи законних представників дитини, з котрим проживає дитина (ч. 3 ст. 184 СК України), на вибір стягувача.

Ще однією особливістю наказного провадження в розрізі аліментних вимог є можливість їх розгляду лише за відсутності спору про батьківство/материнство та за відсутності підстав для залучення інших зацікавлених осіб. Тобто якщо особа, окрім стягнення аліментів у відповідному розмірі, заявляє вимогу про встановлення чи оскарження батьківства/материнства або вимогу про позбавлення батьківських прав (де обов’язковою є участь органу опіки та піклування), справа не може бути розглянута за правилами наказного провадження.

Другий спосіб стягнення аліментів, у вигляді подання позовної заяви, необхідно застосовувати у випадку, коли сума аліментів перевищує граничні межі їх стягнення, визначені в ч. 5 ст. 183 СК України, ч. 3 ст. 184 СК України.

При поданні заяви про видачу судового наказу або позовної заяви про стягнення аліментів судовий збір не сплачується.

Прожитковий мінімум на дитину відповідного віку на 2018 рік

Заява про видачу судового наказу про стягнення аліментів: Zayava alimentu

Позов про стягнення аліментіа: Pozov alimentu

Належними відповідачами у спорах про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини є спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадку відсутності таких – територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (відповідні сільські, селищні, міські ради).

Місцем відкриття спадщини є населений пункт в якому помер спадкодавець.

Таким чином, позовна заява про визначення додаткового строку для прийняття спадщини подається до суду:

• якщо відповідач фізична особа - за місцем реєстрації її проживання;
• якщо відповідач міська, сільська, селищна рада – за місцем знаходження сільської, селищної, міської ради.

Згідно ст. 4 Закону України «Про судовий збір» розмір судового збору за подання відповідної позовної заяви складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

На 2018 рік прожитковий мінімум для працездатних осіб щодо визначення судового збору застосовується у розмірі 1762 грн.
Таким чином, за подання позову про визначення додаткового строку для прийняття спадщини необхідно сплати: 1762 грн. х 0,4 = 704 грн. 80 коп.

Відповідно до змісту ст. 1272 Цивільного кодексу України позов про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини подається:
1) у разі відсутності письмової згоди всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, на подання спадкоємцем, який пропустив шестимісячний строк, заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори;
2) у разі пропуску шестимісячного строку подання заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори та відсутності інших спадкоємців, які прийняли спадщину та могли б дати письмову згоду на подання цієї заяви;
3) наявності відмови нотаріуса у видачі свідоцтва на спадщину у зв’язку з наведеною обставиною.

Відповідно роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в пункті 24 постанови № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Разом з цим, у п. 2 інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 зазначено, що судами не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як: юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, похилий вік, непрацездатність, незнання про існування заповіту, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, встановлення факту проживання однією сім'єю), невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови.

Слід розуміти, що визначаючи спадкоємцеві додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не вирішує питання про визнання за ним права на спадщину.

Спадкоємець після визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти спадщину в порядку, установленому статтею 1269 ЦК, звернувшись в нотаріальну контору, після чого вважається таким, що прийняв спадщину.

Особи, які відповідно до статей 1268 - 1269 Цивільного Кодексу України вважаються такими, що «автоматично» прийняли спадщину, крім випадків їхньої відмови від спадщини:

• спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини;
• малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, дієздатність якої обмежена.

Зразок позовної заяви

Під родинними відносинами слід розуміти, насамперед, кровний зв’язок між людьми, за наявністю якого у людини виникають відповідні юридичні наслідки, тобто, виникнення, зміна чи припинення прав та обов’язків: право на спадщину, право на пенсію у зв’язку із втратою годувальника, одержання компенсації тощо.

Встановлення факту родинних відносин здійснює суд у порядку окремого провадження, а сама заява про встановлення факту родинних відносин подається заявником до суду за місцем його проживання.

Заявниками у справі про встановлення факту родинних відносин можуть бути:

    • спадкоємці померлої особи, котрі мають право на спадщину, проте, не мають відповідних документів котрі підтверджують кровний зв’язок із померлим, а тому звернулись до суду із заявою про встановленням факту родинних відносин;

    • особи, котрі мають право на пенсію у зв’язку із втратою годувальника і яким відмовлено в її призначенні через відсутність доказів, що підтверджують родинні відносини;

    • інші особи, якщо встановлення такого факту тягне за собою виникнення юридичних наслідків для цих осіб.

Заінтересованими особами у справах про встановлення факту родинних відносин, знову ж таки, залежно від мети встановлення цього факту, можуть бути особи, яким рішення по справі може вплинути на їх права, обов’язки та законні інтереси. Наприклад, щодо прав на спадщину, заінтересованими особами можуть бути: брат, сестра, онук, особи, на користь яких складено заповіт, усиновлені, територіальна громада, якщо відсутні спадкоємці за законом і заповітом тощо.

У заяві про встановлення факту родинних відносин заявник повинен буде зазначити:

    • Який факт заявник просить встановити та з якою метою.
    • Причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт.
    • Докази, що підтверджують факт.
До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення документів котрі підтверджують родинні відносини осіб.

Що ж стосується самих доказів, які підтверджують наявність факту родинних відносин то ними можуть бути:
    • автобіографії, фотографії, листи, як ділового так і особистого характеру, особові справи, рішення судів, ордери на вселення, господарські книги, домові книг, а також інші документи;
    • листи органів реєстрації актів цивільного стану про неможливість поновлення втрачених записів, внесення змін і доповнень, виправлень у записи актів цивільного стану;
    • покази свідків, котрі можуть підтвердити про взаємовідносини померлого із заявником.

Крім цього, за подання заяви про встановлення факту родинних відносин до суду необхідно сплатити судовий збір у визначеному Законом України «Про судовий збір» розмірі :

  • якщо заяву подано фізичною особою - 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду (для прикладу, з 1 січня 2018 року ставка судового збору в цій категорії справ становить 352 грн. 40 коп.).

Статтею 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи; інваліди І та ІІ груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів тощо. В разі, якщо на особу, яка звертається до суду, розповсюджуються зазначені пільги по сплаті судового збору, докази на підтвердження цього мають бути приєднані до заяви, тобто заявник повинен надати завірену копію посвідчення інваліда І або ІІ групи тощо.

ЗРАЗОК ЗАЯВИ

В основній своїй масі житлово-будівельні кооперативи (ЖБК) є радянською «спадщиною» і створювалися ще в 80-х роках з метою будівництво житлового будинку та забезпечення членів кооперативу та їх сімей житлом в ньому.

На сьогодні відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції від 11.02.2010р. Право власності на нерухомість підлягає обов’язковій державній реєстрації і виникає з моменту такої реєстрації. Відповідно до раніше діючого Закону України «Про власність» право власності члена житлового кооперативу на квартиру виникало з моменту виплати паю і не вимагало реєстрації, що і вводить багатьох в оману. Разом з тим, навіть у випадку, якщо пай був виплачений тоді, коли реєстрація прав на нерухомість не була обов’язковою, на даний момент без державної реєстрації власник не зможе розпорядитися своїм житлом: продати, подарувати, передати в управління, іпотеку або заповісти його.

З огляду на зазначене, спадкоємець не зможе оформити спадщину на незареєстровану квартиру спадкодавця в ЖБК. В такій ситуації спадкоємцю необхідно звернутись до суду з позовною заявою про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування.

Обов’язковою умовою для подання такого позову є виплата спадкодавцем за життя повної вартості кооперативної квартири житлово-будівельному кооперативу, членом якого він був.

Таким чином, окрім доказів, які підтверджують факти права на спадкування, прийняття спадщини, відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, позивачу попередньо необхідно отримати довідку від Житлово-будівельного кооперативу, яка буде підтверджувати факт членства спадкодавця у кооперативі та повної виплати ним внесків за квартиру. 

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 176 Цивільного процесуального кодексу України у позовах про визнання права власності на майно або його витребування обов’язково зазначається ціна позову.

Для визначення ціни позову, тобто вартості квартири, на яку буде визнаватись право власності, необхідно звернутись до ліцензованого спеціаліста з оцінки майна, який повинен надати висновок щодо вартості квартири, копію якого теж необхідно долучити до позовної заяви.

Відповідна сума буде також використовуватись для розрахунку судового збору, який сплачується за подання позову.

Згідно  ст. 4 Закону України «Про судовий збір» розмір судового збору за подання відповідної позовної заяви фізичною особою складає 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб

На 2018 рік прожитковий мінімум для працездатних осіб щодо визначення судового збору застосовується у розмірі 1762 грн.

Позивачем у зазначених спорах у порядку правонаступництва може виступати спадкоємець, який прийняв спадщину відповідно до вимог статей 1268 - 1270 Цивільного кодексу України

Відповідно до ч. 1 ст. 1298 Цивільного кодексу України свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців із часу відкриття спадщини, тому спір про спадкування може бути вирішений лише після закінчення цього строку.

Якщо спадкоємець не прийняв спадщину, його вимоги про визнання права власності на спадкове майно не підлягають задоволенню судом.

Прийняття спадщини спадкоємцем, який звертається з вимогою про визнання права власності на спадкове майно, має встановлюватись належними доказами: копіями документів із спадкової справи, якщо така справа заводилася нотаріусом, довідками з житлово-експлуатаційних організацій, сільських, селищних рад за місцем проживання спадкодавця, що підтверджують спільне проживання зі спадкодавцем на момент його смерті.

Особи, які відповідно до статей 1268 - 1269 Цивільного Кодексу України   вважаються такими, що «автоматично» прийняли спадщину, крім випадків їхньої відмови від спадщини:

- спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини;

- малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, дієздатність якої обмежена.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Цивільного процесуального кодексу України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Належними відповідачами у спорах про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування є інші, окрім позивача, спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадку відсутності таких – територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування за місцем знаходження майна.

Зразок позовної заяви

Потреба у визначенні часток майна в судовому порядку виникає як за життя співвласників спільної сумісної власності, так і у разі смерті одного з них.

Так, згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» за №20 від 22.12.1995 року частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини.

В інформаціному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 24-753/0/4-13 від 16.05.2013 зазначено, що «...зі змісту ст. 357 ЦК вбачається, що під терміном «визначення часток» законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні.

Відповідно до ст.392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Верховний Суд України 04 квітня 2011 року при розгляді справи № 3-18гс11 ухвалив постанову в якій зробив такий правовий висновок:  «Згідно з вимогами статті 392 цього ж Кодексу власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. За змістом вищезазначеної норми потреба в цьому заході захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб’єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними».

Те ж саме розтлумачено і в пункті 37 Постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 р. № 5.

Тому, якщо титульним власником спільного є лише один співвласник (наприклад, лише на ім'я одного із подружжя у шлюбі придбано та зареєстровано земельну ділянку, житловий будинок чи автомобіль), а право власності іншого співвласника майна не підтверджене документально, або навіть невизнається чи заперечується, то на підставі норм ст.392 Цивільного кодексу України та приведеної вище правової позиції Верховного Суду України зацівлена особа (співвласник право власності якого не підтверджене документально) може в судовому порядку захистити своє суб'єктивно непідтверджене, невизнане, порушене чи оспорене право власності на частку в спільному майні, оскільки з певних причин (наприклад, відсутності на це згоди титульного власника) договір про визначення часток в нотаріальному порядку не завжди може бути укладений.

При смерті співвласника спільного майна потреба у визначенні часток майна та визнання права власності може виникнути з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 4.15. глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерстваюстиції України 22.02.2012  № 296/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 р.за № 282/20595, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, проводиться нотаріусом після подання правовстановлюючих документів щодо належності цього майна спадкодавцеві та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Згідно п.4.18. глави 10 цього ж Порядку вчинення нотаріальних дій якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, що підлягає реєстрації (за винятком земельної ділянки), нотаріус виготовляє витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз’яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.

Згідно ч.1 ст.1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до ч.5 ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Тому, якщо з’ясується, що в нотаріальному порядку одержати свідоцтво про право на спадщину на частку майна померлого співвласника неможливо, то захистити своє набуде в порядку спадкування право власності на невизначену частку померлого співвласника можливо буде саме шляхом пред’явлення зазначеного позову.

У відповідності до ст. 370 ЦК України вбачається, що у разі виділу частки із майна, що є в спільній сумісній власності, частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду та правовідносини, що випливають з права на спадкування.

У наведеному вище інформаційному листі ВССУ значиться, що  резолютивну частину судового рішення в цій категорії справ має бути викладено наступним чином: «Визначити, що частка померлого (П.І.Б.) в праві спільної сумісної власності на квартиру (будинок, садибу) становила ½». 

Разом з тим, для захисту свого права власності самого по собі визначення часток недостатньо, тому потрібно заявляти вимогу і про визнання права власності на успадковану частку померлого співвласника спільного майна.

Належними відповідачами в таких категоріях справ можуть бути інші співвласники майна, спадкоємці померлого співвласника, а у випадку відсутності таких, не прийняття або відмови від спадщини ними, - представницький орган місцевого самоврядування відповідної територіальної громади, на території, якої знаходиться спадкове майно, в м. Суми – це Сумська міська рада.

Необхідно також звернути увагу на порядок спадкування частини спільного сумісного майна подружжя одним із подружжя, а саме: пункт 1.1 Порядку вчинення нотаріальних дій у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з подальшим повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

Разом з тим, пункт 4.21 глави 11 Порядку вчинення нотаріальних дій передбачає, що при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з’ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на 1/2 частку в спільному майні подружжя. За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Таким чином, спадкуванні частини із спільного сумісного майна подружжя одним із подружжя відбувається в загальному порядку і не передбачає звернення до суду, однак слід враховувати, що в залежності від обставин таке спадкування можуть оскаржити в судовому порядку інші спадкоємці, того хто помер із подружжя, які заявляють свої права на спадкове майно.

Позовна заява Pozov spadkuvannya chastku y spilnomy mayni

Звільнення працівників у зв’язку зі скороченням чисельності або штату є однією із поширених підстав звільнення.

Якщо роботодавець вирішив ліквідувати певний структурний підрозділ підприємства чи його реорганізувати, він повинен скласти техніко-економічне обґрунтування причин проведення таких змін, оскільки при цьому завжди відбувається вивільнення працівників.

Кодекс законів про працю України визначені права працівника у разі звільнення у зв’язку зі скороченням чисельності або штату та встановлено алгоритм дій роботодавця при вивільненні працівників.

Згідно пункту 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Статтею 49-2 КЗпП України передбачено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Приписами статті 42 КЗпП України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці й кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається наступним категоріям працівників:
1) сімейним — при наявності двох і більше утриманців;
2) особам, у сім’ї яких немає інших працівників із самостійним заробітком;
3) працівникам із тривалим безперервним стажем роботи на цьому підприємстві, в установі, організації;
4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах без відриву від виробництва;
5) учасникам бойових дій, інвалідам війни й особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;
7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;
8) особам із числа депортованих із України — протягом п’яти років із часу повернення на постійне місце проживання в Україну;
9) працівникам із числа колишніх військовослужбовців строкової служби й осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, — протягом двох років із дня звільнення їх зі служби.

Перелік категорій працівників, передбачений ст. 42 КЗпП України, не є вичерпним при визначені категорій працівників, які мають переважне право залишитися на роботі, необхідно враховувати норми інших законів, які надають соціальні гарантії працівникам.

Крім цього, статтею 43 КЗпП України визначено, що звільнення працівників на підприємстві потрібно погодити з профспілковою організацією, членом якої є працівник. Не погоджується звільнення, якщо працівник не є членом профорганізації або на підприємстві немає профспілкової організації.

У разі звільнення працівника за ініціативи власника або уповноваженого ним органу, він зобов'язаний у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи та видати трудову книжку (ч. 2 ст. 47 КЗпП України).

У місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі йому трудової книжки працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору до суду (стаття 233 КЗпП України).

Цивільним процесуальним кодексом України передбачено, що позови котрі виникають з трудових правовідносин можуть пред’являються в суд, як за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (стаття 28) так і за місцем знаходження відповідача (стаття 27).

При зверненні до суду з позовною заявою про поновлення на роботі позивачі звільняється від сплати судового збору, що прямо передбачено статтею 5 Закону України «Про судовий збір».

Рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника виконується невідкладно і вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу та внесення відповідного запису до трудової книжки працівника.

ZRAZOR POZOVNOY ZAYAVU

На сьогодні в м. Суми існує проблема невиплати заробітної плати працівникам Публічного акціонерного товариства «Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання», що викликає соціальну напругу.

З метою вплинути на ситуацію, що склалась, 26.06.2018 року Сумською міською радою було прийнято рішення № 3608-МР «Про звернення до Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховної ради України, Генерального прокурора України, Міністра внутрішніх справ України щодо ситуації, яка склалась на ПАТ «Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання».

Працівники Публічного акціонерного товариства «Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання», які мають намір стягнути нараховану, але не виплачену підприємством заробітну плату, можуть звернутись до суду з відповідним позовом, який можна завантажити за нижчезазначеним посиланням.

Позовна заява

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Пам’ятайте! Суд у власному рішенні має визначити суму стягнення заробітної плати за період з дня звільнення по день ухвалення судового рішення про стягнення заробітної плати.

Зразок позовної заяви

Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України) передбачає зручний механізм захисту неоспорюваних прав – судовий наказ. Суть судового наказу полягає в спрощеному процесі розгляду справ (у триденний строк від дня подання заяви) і винесення відповідного рішення, що і оформляється судовим наказом.

Спрощений порядок наказного провадження обумовлюється й такою особливістю, як обмеженим колом вимог, відносно яких таке провадження допустиме.У відповідності до п.1 ч. 1 ст. 161 ЦПК судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати.

У наказному провадженні можуть існувати лише безспірні вимоги заявника – це такі вимоги заявника, із яких не вбачається спір про право, тобто це вимоги, що випливають із повністю визначених і неоспорюваних цивільноправових відносин.

Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень. Для одержання судового наказу працівнику необхідно отримати на підприємстві довідку про суму заборгованої йому заробітної плати та копію наказу про прийняття на роботу.

Важливим є те, що судовий наказ одночасно має силу виконавчого документа, що підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку передбаченому законом (ч. 3 ст. 160 ЦПК України). Даний документ є підставою відкриття виконавчого провадження.

ЗРАЗОК ЗАЯВИ

Честь і гідність є одними з найважливіших прав, повага до яких гарантується державою першочергово. Реалізація цього права дає можливість особі відчувати себе повноцінною в суспільстві, забезпечує її взаємодію з іншими індивідами. Найдієвішим і найпоширенішим способом захисту честі і гідності є судовий.

Позови про захист честі і гідності вправі пред’явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім’ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні особисті немайнові права. У випадках, коли поширено недостовірну інформацію стосовно малолітніх, неповнолітніх чи недієздатних осіб, з відповідним позовом до суду вправі звернутися їх законні представники. Якщо поширено недостовірну інформацію про особу, яка померла, з відповідним позовом вправі звернутися члени її сім’ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи, навівши у позовній заяві такі обставини: характер свого зв’язку з особою, щодо якої поширено недостовірну інформацію; у який спосіб це порушило особисті немайнові права особи, яка звертається до суду.

Відповідачами у справі про захист честі і гідності є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. Залежно від того як було поширено недостовірну інформацію і який спосіб захисту обирає відповідач, такими особами можуть бути:

– якщо позов пред’явлено про спростування інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то належними відповідачами є автор і редакція відповідного засобу масової інформації чи інша установа, що виконує її функції, а також структурний підрозділ або засновник ЗМІ, якщо редакція не є юридичною особою;

– у випадку коли інформація була поширена у засобі масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, ця особа також є належним відповідачем. Якщо автора статті не зазначено, відповідачем у справі має бути орган, який здійснив випуск засобу масової інформації;

– відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов’язків, зокрема при підписанні характеристики тощо, є юридична особа, в якій вона працює;

– належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал

– якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома (наприклад, при направленні анонімних або псевдонімних листів чи звернень, смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, поширення інформації в мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати тощо), фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування (в порядку окремого провадження).

Що стосується вибору способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі належить позивачеві. Разом із тим особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. Загальні способи захисту визначені у ст. 16 ЦК України.

До спеціальних способів захисту відносяться, наприклад, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (ст. 277 ЦК України), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК України) тощо.

Тягар доказування недостовірності поширеної інформації покладається на заявника лише у тому разі, коли особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома. Обов’язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права, навівши певні фактичні дані, які підтверджують його позицію.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:

а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;

б) поширена інформація стосується позивача;

в) поширена інформація є недостовірною, тобто такою, яка не відповідає дійсності;

г) поширена інформація порушує особисті немайнові права, завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Слід зазначити, що останній елемент вказаного складу правопорушення є   найголовнішим для задоволення позову, адже численними є випадки, коли особі відмовляють у задоволенні позову у зв’язку з тим, що не було порушено право на повагу до честі і гідності, тому слід звернути увагу на такі випадки.

По-перше, не зазіхають на честь і гідність особи, коли про неї поширюють правдиву інформацію, навіть, якщо вона стосуються її приватного життя. Чинне законодавство виділяє дві основні категорії інформації: інформація з відкритим та з обмеженим доступом (ст. 20 ЗУ «Про інформацію»). До інформації з обмеженим доступом належить конфіденційна, таємна та службова інформація (ст. 21 ЗУ «Про інформацію»). Наприклад, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 302 ЦК України). Всі інші відомості перебувають у відкритому доступі. Це можуть бути різноманітні витяги з реєстрів, статистичні дані, сайти з відкритим аккаунтом, декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. У такому випадку може йти мова лише про порушення права на таємницю особистого життя.

По-друге, за публічними особами, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усіх, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі) стежать більше, аніж за пересічним громадянином. У декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації зазначено: «оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися “виставити” себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. У зв’язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи». Це правило поширюється і на членів сімей та близьких родичів публічних осіб.

По-третє, не підлягають розгляду судами позови про захист гідності та честі, приниження яких відбулося внаслідок давання показань свідками, а так само іншими особами, які брали участь у справі, відносно осіб, які брали участь у тій справі, якщо наведена в них інформація була доказом у справі та оцінювалась судом при ухваленні судового рішення, оскільки нормами процесуальних кодексів встановлено спеціальний порядок дослідження та оцінки таких доказів. Вказана вимога по суті означала б вимогу повторної судової оцінки наданих суду доказів у раніше розглянутій справі.

По-четверте, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати. Якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на відповідача може бути покладено обов’язок відшкодувати моральну шкоду.

По-п’яте, не можна вимагати притягнення до відповідальності фізичної особа, яка поширила інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), якщо вона зробила посилання на таке джерело. Така особа не зобов’язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування. Це також стосується випадків, коли телерадіоорганізація та її працівники використовують у своїх програмах дослівне цитування заяв і виступів (усних і друкованих) посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України та у депутати рад усіх рівнів, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів, а також матеріалів, поширених іншим засобом масової інформації або інформаційним агентством, з посиланням на нього.

Найтиповішими помилками, яких припускаються позивачі під час судового розгляду, є: недоведення, в чому саме полягало порушення права, тобто що поширена інформація або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам заявника, або перешкоджає йому повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право; посилання на повідомлення, які містять оціночні судження, стверджуючи, що це фактичні дані, які підлягають спростуванню; вибір неналежного способу захисту, а саме зобов’язання відповідача публічно вибачитися; непідтвердження заподіяння моральної шкоди.

Позовна заява Позов про захист честі, гідності та ділової репутації

Як результат ДТП – пошкодження транспортного засобу. Крім того, аварія на дорозі є суттєвою загрозою життю та здоров’ю людей. А отже, потерпілий має право вимагати виплату матеріальної та моральної шкоди від особи, винної у скоєнні ДТП, або від його страхової компанії.

Законодавством України передбачено обов'язкову наявність у всіх власників транспортних засобів поліса страхування цивільно-правової відповідальності. По суті ці поліси й будуть гарантією того, що Ви зможете отримати як мінімум часткову компенсацію збитку при ДТП.

І так, перше, що потрібно зробити обом сторонам після ДТП це повідомити свої страхові компанії про страховий випадок. Винуватцю ДТП це дозволить уникнути необхідності самостійно відшкодовувати збиток потерпілій стороні, а потерпіла сторона після повідомлення своєї страхової для отримання страхової виплати, повинна звернутися із заявою в страхову компанію винуватця. На даному етапі дуже важливо для винуватця не пропустити терміни повідомлення своєї страхової компанії, інакше відшкодовувати збиток буде сам винуватець ДТП, а не його страхова.

Після подачі потерпілим заяви в страхову компанію винуватця, представник такої страхової повинен провести огляд транспортного засобу і оцінити розмір збитку, який підлягає відшкодуванню. Його розмір можна оскаржити, шляхом проведення потерпілим самостійної оцінки збитку, звернувшись в офіційні СТО або оціночні організації.

Якщо ж розмір завданих збитків, перевищує ліміт страхової виплати (для збитків завданих майну ліміт - 50 000 грн., якщо ж є шкода здоров'ю та життю - 100 000 грн. на одного потерпілого), то у потерпілого може звернутися до суду з позовом про стягнення різниці між реальним збитком та сумою страхової виплати безпосередньо з винуватця ДТП.

Саме випадок, коли сума фактичних витрат не покривається страховими виплатами представлений у позовній заяві про стягнення коштів з винуватця ДТП.

Позовна заява

Для відшкодування шкоди завданої здоров’ю внаслідок нападу собаки на території м. Суми фізична особа може звернутись до суду з відповідним позовом.
При цьому, для визначення належного відповідача необхідно відштовхуватись від того чи є у собаки власник або ж вона є безпритульною твариною.

1. Якщо собака, яка здійснила напад, має власника.

Відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» шкода, заподіяна особі або майну фізичної особи, а також шкода, заподіяна майну юридичної особи твариною, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її утримує.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Отже, у випадку нападу та завдання шкоди собакою, що має власника, відповідачем за позовом буде власник такої собаки – фізична або юридична особа.
Частина 5 ст. 9 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» покладає на особу, яка супроводжує тварину, обов’язок забезпечити безпеку оточуючих людей і тварин, а також майна від заподіяння шкоди супроводжуваною домашньою твариною.
На нормативному рівні врегульовано питання щодо визначення порід собак, які є особливо небезпечними.
Так, в додатку до постанови Кабінету Міністрів України № 944 від 09 липня 2002 року «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування відповідальності власників собак за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам» визначено породи собак, власники яких зобов'язані провести обов'язкове страхування своєї відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна собакою третім особам.
Крім того, перелік потенційно небезпечних собак також визначено в додатку 3 до рішення Сумської міської ради від 19.08.2015 №4734-МР
Вказане свідчить про те, що до власників таких порід собак встановлюються особливі вимоги щодо їх утримання.
Зокрема, абзац 3 пункту 5.1 Правил утримання тварин у місті Суми, затверджених рішенням Сумської міської ради від 19.08.2015 № 4734-МР, визначає, що особи, які утримують тварин, зобов’язані супроводжувати собак на сходи, у двори, інші місця загального користування лише на повідку з прикріпленим до нашийника особистим номерним знаком, а собак з підвищеною агресивністю обов'язково на короткому повідку (не більше 1,2 м) і в наморднику.
Щодо доведення вини власника собаки, необхідно зазначити наступне.
Частиною 5 ст. 1187 ЦК України визначено, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Отже, законодавець визначає презумпцію вини власника джерела підвищеної небезпеки, зокрема собаки, у зв’язку з чим постраждала особа (позивач) позбавлений обов’язку доводити вину такого власника (відповідача), тому саме власник має довести, що напад соббаки стався внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
При стягненні моральної шкоди необхідно слід звернути увагу на пункт 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України, який передбачає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

2. Собака, яка здійснила напад, не має власника.

В даному випадку відповідачами за позовом будуть Сумська міська рада та Департамент інфраструктури міста Сумської міської ради.
Вказаний склад відповідачів зумовлений тим, що Сумській міській раді згідно з частинами 2 та 3 статті 28 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» надано повноваження щодо управління у сфері захисту тварин від жорстокого поводження на території м. Суми.
З метою належного управління в даній сфері Сумською міською радою затверджено Правила утримання тварин у місті Суми (рішення від 19.08.2015 № 4734-МР) та створено Комунальне підприємство «Центр догляду за тваринами» Сумської міської ради, яке підпорядковане та підзвітне Департаменту інфраструктури міста Сумської міської ради. Одним із завдань підприємства є забезпечення вилову та тимчасової ізоляції собак, котів та інших домашніх тварин шляхом.
Отже, факт нападу на території м. Суми безпритульної собаки чи зграї собак на фізичну особу фактично свідчить про неналежне виконання Сумською міською радою та Департаментом інфраструктури міста обов’язків щодо неналежної організації роботи КП «Центр догляду за тваринами» по вилову таких собак, а також реалізації повноважень щодо благоустрою міста, визначених пунктом 44 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Верховний суд в постанові від 21.01.2019 року по справі № 503/361/17 про стягнення витрат на лікування та моральної шкоди, зазначив що напад бродячих собак на позивача є наслідком бездіяльності органу місцевого самоврядування, зокрема відповідної міської ради, по здійсненню виключного повноваження щодо забезпечення безпечних умов та життя і здоров’я жителів територіальної громади, передбаченого пунктом 44 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Яка собака вважається безпритульною?
Частина 1 ст. 24 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» дає наступне визначення безпритульних собак – це собаки, незалежно від породи, належності та призначення, у тому числі й ті, що мають нашийники з номерними знаками і намордники, але знаходяться без власника на вулицях, площах, ринках, у скверах, на бульварах, пляжах, у громадському транспорті, дворах та інших громадських місцях. Закон встановлює, що такі собаки підлягають вилову.

Щодо сплати судового збору при поданні позову
Пункт 2 частини 1 Стаття 5 Закону України «Про судовий збір» передбачає, що за подання позовів про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи позивачі звільняються від сплати судового збору.

Щодо підсудності
Згідно частини 3 статті 28 ЦПК України позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача або за місцем заподіяння шкоди.
Таким чином, відповідний позов на вибір позивача, в залежності від його зареєстрованої адреси місця проживання/перебування чи місця заподіяння шкоди (з урахуванням поділу м. Суми на Ковпаківський та Зарічний райони), може бути пред’явлено до одного із судів загальної юрисдикції м. Суми – або до Ковпаківського районного суду м. Суми, або до Зарічного районного суду м. Суми.

Як діяти у випадку нападу собаки

Позов до приватної особи

Позов до СМР

Досить часто виникають такі ситуації, коли конституційне право, передбачене у ст. 41 Конституції України щодо володіння, користування і розпорядження своєю власністю порушується іншими особами. Зокрема, поширеними є випадки у створенні перешкод у користуванні земельними ділянками (наприклад, облаштування паркану на чужій земельній ділянці, влаштування самовільного проїзду через земельну ділянку, тощо).

Одним із варіантів вирішення даної ситуації є звернення до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ч. 1 ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до п. «г» та п. «е» ч. 1 ст. 91 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), власники земельних ділянок зобов’язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства.

Зі змісту п. 3 ч. 2 ст.16 ЦК України випливає, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право.

На підставі ч. 2 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ч. 2 ст. 158 ЗК України, виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Згідно ч. 1 ст. 30 Цивільного процесуального кодексу України, позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцем знаходженням майна або основної його частини.

Зазначимо, що для звернення до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою позивачу слід мати зареєстроване речове право на вказану земельну ділянку (тобто, в нього повинно бути оформлене право власності, право оренди, право сервітуту чи інше речове право на земельну ділянку).

Позовна заява Позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою

Зазвичай бувають випадки, коли один із співвласників квартири чи житлового будинку не бере жодної участі в утримані цього майна, зокрема і щодо оплати комунальних послуг у вигляді: централізованого постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газопостачання, централізованого опалення, а також вивезення побутових відходів тощо.

Боргова розписка – один із способів оформлення зобов'язань між фізичними особами та є підтвердженням укладення між сторонами договору позики. Цей документ засвідчує право позикодавця на вимогу своїх грошей від позичальника до дати, встановленої у договорі.

Будь-який позикодавець при наданні Вам коштів, хоче бути впевненим, що поверне їх собі і, відповідно, вимагатиме документального засвідчення факту надання коштів. Найпростіший спосіб – це укладення договору позики або боргової розписки.

Українське законодавство в статті 1047 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК) встановило обов'язкове письмове оформлення договору позики у разі, якщо сума позики перевищує в 10 разів встановлений розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (на сьогодні він складає 17 грн). Тобто якщо Ви взяли в борг 170 грні більше, без письмової розписки не обійтися. Що стосується отримання грошових коштів від юридичних осіб оформлення розписки буде обов'язкове незалежно від суми боргу.

Для мінімізації ризиків позикодавець за борговою розпискою швидше за все вимагатиме засвідчення договору у нотаріуса, якому позичальник повинен надати документи для можливості встановлення особи. Зазвичай копії документів (копії паспорту, ідентифікаційного коду тощо) у позичальника буде вимагати і сам позикодавець.

У разі перебування позичальника у шлюбі (незалежно зареєстрованому чи ні), згідно зі ст. 65 Сімейного кодексу України, нотаріус буде вимагати згоду на такий договір у другого з подружжя. Додатково для забезпечення виконання Вами зобов’язання щодо повернення коштів позикодавець може вимагати передання в іпотеку нерухомого майна або в заставу рухомого майна. За наявності у Вас неповнолітніх дітей ситуація ускладнюється необхідністю надання згоди на угоду органів опіки і піклування (згідно зі ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»).

Витрати на нотаріуса, як правило, діляться порівну між сторонами або ж переносяться повністю на позичальника.

Якщо кошти надаються у іноземній валюті, повернення також повинно буде здійснюватись у відповідній іноземній валюті, або за курсом цієї іноземної валюти у відношенні до гривні, який діє на момент винесення судового рішення, що додатково підтверджується Постановою Верховного суду України від 24.02.2016 р. Тобто, якщо в цей період курс іноземної валюти (наприклад, долару США) виріс, то сума до повернення (в гривневому еквіваленті) вже буде збільшена відповідно.

При оформленні позики через розписку слід звернути увагу на те, що суму боргу позикодавець має можливість збільшити за рахунок індексу інфляції, а також 3% річних від суми боргу. При чому 3% річних нараховуються і на зобов’язання в іноземній валюті, що підтверджується Постановою Верховного суду України від 27.01.2016 р.

Відповідно до ст. 1048 Цивільного кодексу України, позикодавець також має право отримати від позичальника проценти від суми позики, розмір яких встановлюється договором.

У разі неповернення коштів розписка, без будь-яких додаткових документів, квитанцій, свідків, стане головним доказом наявності боргу, якщо справа дійде до суду.

Позовна заява

Власники житлових приміщень, будинків чи квартир, нерідко ставлять собі питання, що робити коли член сім’ї виїжджає за кордон чи переїжджає до іншого населеного пункту на постійне місце проживання, однак продовжує бути зареєстрований за старою адресою реєстрації місця проживання і тим самим самоусувається від участі у витратах по утриманню будинку чи квартири, в якій він зареєстрований.

Шляхи вирішення цієї проблеми можна знайти в Цивільному кодексі України та Житловому кодексі УРСР, Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі:

• заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації;
• судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою;
• свідоцтва про смерть;
• паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку;
• інших документів, які свідчать про припинення:
• підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства;
• підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту;
• підстав на право користування житловим приміщенням.

Таким чином, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено, як в добровільному порядку так і в примусовому, тобто, в судовому порядку, на підставі рішення суду про:

• позбавлення права власності на житлове приміщення;
• позбавлення права користування житловим приміщенням;
• виселення;
• визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Згідно статті 405 Цивільного кодексу України, члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Перелік осіб, які є членами сім’ї власника житла визначено в статті 64 Житлового кодексу УРСР, зокрема, до членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно статті 156 Житлового кодексу УРСР, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і прибудинкової території та проведенню ремонту. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Таким чином, коли члена сім’ї без поважних причин понад один рік не проживає в житловому приміщені та не бере участь у витратах по утриманню будинку (квартири), а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення в такому випадку власник житла має право звернутися до суду з позовною заявою про визнання члена своєї сім’ї таким, що втратив право користуватися житловим приміщенням.

Такий позов до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Варто звернути увагу, що норма про визнання особи такою, що втратила право користування житлом може бути реалізована за наявності двох обов’язкових складових, які повинні бути доведені під час судового розгляду.

По-перше, це термін не проживання в житловому приміщенні понад один рік.

По-друге, це те, що особа не проживає за адресою своєї реєстрації саме без поважних причин. В разі їх поважності, наприклад, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї, суд може продовжити пропущений строк і відмовити в задоволенні позовних вимог.

Доказами про не проживання члена сім’ї можуть бути будь-які фактичні дані, зокрема:

• пояснення свідків, котрі підтвердять в суді факт не проживання особи в житловому приміщенні.
• акти про відсутність члена сім’ї протягом одного року за місцем проживання (для багатоквартирних будинків – складаються працівниками ЖЕКу чи ОСББ, для приватного сектору в містах – квартальними комітетами).
• довідки відділення поштового зв’язку про те, що особа не отримувала поштові відправлення, які надходили на її ім’я чи особисте листування із якого вбачається, що особа дійсно змінила місце проживання.
• інші докази зокрема: утворення сім’ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо.

Крім цього, за подання позовної заяви про визнання особи такою, що втратила право користуватися житловим приміщенням до суду необхідно сплатити судовий збір у визначеному Законом України «Про судовий збір» розмірі :

• за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна позовна заява подається до суду (для прикладу, з 1 січня 2018 року ставка судового збору в цій категорії справ становить 704 грн. 80 коп.).

Після розгляду справи і задоволення позовної заяви про визнання особи такою що втратила право користування житловим приміщенням, власнику житлового приміщення необхідно отримати рішення суду котре набрало законної сили та звернутись із заявою про зняття з реєстрації місця проживання особи до центру надання адміністративних послуг м. Суми до якої додати відповідне рішення суду.

ПОЗОВНА ЗАЯВА

Непоодинокими є випадки коли в правовстановлюючих документах, які підтверджують право власності особи на майно та складений у порядку, передбаченому законодавством (свідоцтво про право власності, договір купівлі-продажу, договір дарування, державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, заповіт, свідоцтво про право на спадщину та інші документи, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності) прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження особи, що зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або паспорті. В таких випадках громадянин позбавлений можливості вільно розпоряджатися своїм майно.

Слід зазначити, що для виправлення такої помили у правовстановлюючому документі існують два шляхи:

Перший, позасудовий порядок, коли особа котра виявила невідповідність у правовстановлюючому документі звертається до підприємства, установи, організації яка видала відповідний правовстановлюючий документ, з проханням виправити виявлену в ньому помилку.

Другий, у разі, якщо підприємство, установа, організацію, яка видала цей документ, не може виправити допущену в ньому помилку або така установа ліквідована та архівні документи не збереглися, громадянин має право звернутися до суду із заявою про встановлення факту належності правовстановлюючого документа особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.

Така заява фізичної особи про встановлення факту належності правовстановлюючого документу розглядається судом в порядку окремого провадження і подається до суду за місцем її проживання.

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судо¬чинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про під¬твердження наявності або відсутності юридичних фактів, що ма¬ють значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Тобто, це вид не позовного провадження, в якому відсутній сам по собі спір про право між заявником та заінтересованою особою. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підстав, тобто в порядку позовного провадження.

Заяву про встановлення факту належності правовстановлюючого документа можуть подавати:
            • власники правовстановлюючого документа, яким необхідно довести належність цього документа саме їм.
            • спадкоємці – власника цього документа для оформлення спадкових прав.
            • інші особи, які мають інтерес у встановленні факту.

Заінтересованими особами - є особи яким рішення суду по справі може вплинути на їхні права або обов’язки. Зазвичай ними можуть бути: інші співвласники правовстановлюючого документа, органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади, підприємства і організації не залежно від форми власності, що видавали правовстановлюючі документи тощо.

Заява про встановлення факту належності правовстановлюючого документа подається до суду в письмовій формі і підписується заявником або його представником і повинна містити:
             • Який факт заявник просить встановити та з якою метою;
             • Причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;
             • Докази, що підтверджують факт.

До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

Крім цього, за подання заяви про встановлення факту належності правовстановлюючого документа до суду необхідно сплатити судовий збір у визначеному Законом України «Про судовий збір» розмірі :

               •  якщо заяву подано юридичною особою або фізичною особою-підприємцем - 0,5 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду (для прикладу, з 1 січня 2018 року ставка судового збору в цій категорії справ становить 881 грн.).

         • якщо заяву подано фізичною особою - 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду (для прикладу, з 1 січня 2018 року ставка судового збору в цій категорії справ становить 352 грн. 40 коп.).

Законом України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи; інваліди І та ІІ груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів тощо. В разі, якщо на особу, яка звертається до суду, розповсюджуються зазначені пільги по сплаті судового збору, докази на підтвердження цього мають бути приєднані до заяви, тобто заявник повинен надати завірену копію посвідчення інваліда І або ІІ групи тощо.

Судовий розгляд заяви про встановлення факту належності правовстановлюючого документу закінчується ухваленням рішення, яким встановлюється факт належності документа особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.

Також завертаємо вашу увагу, що сам по собі встановлення факту належності документа не породжує для його власника жодних прав, юридичне значення має той факт, що підтверджується самим документом.

Зразок заяви

В даному випадку наведено приклад заяви про забезпечення позову у цивільно-правових спорах, які розглядаються судами загальної юрисдикції. В м. Суми таки судами є: Ковпаківський районний суд м. Суми та Зарічний районний суд м. Суми.

Так, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 ЦПК України заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Стаття 150 ЦПК встановлює такий перелік заходів забезпечення позову, яких може вжити суд:

1) накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб;

2) заборона вчиняти певні дії;

3) встановлення обов’язку вчинити певні дії;

4) заборона іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання;

5) зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту;

6) зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

7) передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору;

8) зупинення митного оформлення товарів чи предметів;

9) арешт морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги;

10) інші заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9.

Слід звернути увагу на те, що суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

При цьому необхідно враховувати, що не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю, на майно або грошові кошти неплатоспроможного банку, а також на майно або грошові кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, заподіяних злочином.

Перед тим як подати до суду заяву про забезпечення позову, необхідно сплатити судовий збір, а оригінал квитанції про сплату додається до заяви.

Як було зазначено вище, заява про забезпечення позову може подаватись на будь якій стадії судового розгляду, так ст. 152 ЦПК України передбачає, що заява про забезпечення позову подається:

1) до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо;

2) одночасно з пред’явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом;

3) після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.

У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен пред’явити позов протягом десяти днів, а у разі подання заяви про арешт морського судна - тридцяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову.

Зразок заяви про забезпечення позову

Орган до якого може бути оскаржена постанова про адміністративне правопорушення, винесену адміністративною комісією (п. 1 ч. 1 ст. 288 КУпАП), за вибором скаржника:
- або у виконавчий комітет (а у населених пунктах, де не створено виконавчих комітетів, - виконавчі органи, що виконують їх повноваження) відповідної ради;
- або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд.

Строк подання скарги на постанову адміністративної комісії (ст. 289 КУпАП):
-  протягом 10 днів з дня винесення постанови;
- щодо постанов по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, та/або про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), - протягом 10 днів з дня набрання постановою законної сили.
* В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу.

Строк розгляду скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення розглядається правомочними органами (посадовими особами) в десятиденний строк з дня її надходження, якщо інше не встановлено законами України (ст. 293 КУпАП).

Орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень (ст. 293 КУпАП):
1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення;
2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;
3) скасовує постанову і закриває справу;
4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
* Якщо буде встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою), неправомочним вирішувати цю справу, то така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд компетентного органу (посадової особи).

Зразок позовної заяви

Зразок скарги