6 листопада 1990 року в с. Бездрик Сумського району в родині Ольги і Сергія Дмітрієвих народилася друга дитина – синочок Андрійко.
У це мальовниче село молода родина переїхала з м. тула. Гостюючи у родичів у Бездрику, подружжя вирішило пов’язати своє життя з цим невеликим затишним селом неподалік Сум.
Дитинство у всіх однакове: безтурботне, радісне, наповнене пригодами, із синцями і збитими колінами…. І Андрійко ріс, руденький улюбленець мами, помічник тата, вихованець старшої сестрички Юлії, яка не тямила себе від радощів із появою в родині маленького братика. І вона взяла під свій контроль його виховання.
Що цікаво, зростаючи в російськомовній родині, Андрій змалку спілкувався виключно українською. Мабуть, любов до Батьківщини народжується разом із людиною!
1 вересня 1996 року мале, кумедне, руденьке хлоп’ятко стало учнем Бездрицької загальноосвітньої школи. Особливо до душі припала математика. Був одним із кращих у класі з даного предмета. І взагалі був кращим! Бо ніколи ні на кого не ображався, нікому не заздрив. Був жвавий, ввічливий, веселий, чутливий. Справжній «добрик» у всьому і до всіх!
Уже в старшій школі став багато часу приділяти спорту. Був фаворитом вчителів фізичної культури і «Захисту України». Шкільні, районні, обласні спортивні змагання різних видів – без Андрія ніяк. Удома в гаражі самостійно із підручних матеріалів облаштував тренажери і кожну вільну хвилину із завзяттям, викладаючись наповну, загартовував своє тіло, наближаючись до своєї заповітної мрії – професійного спорту.
Із задоволенням брав участь у святкових та інших заходах. У школі йому пророчили долю спортсмена-велетня, бо коли розподіляли ролі на новорічне дійство, Андрію випадало бути лицарем. Він власноруч виготовляв металеві обладунки, а роль не грав, а проживав!
Для батьків, сестри Андрійко з дитинства був опорою, крилами. Не цурався ніякої роботи: чи прибрати в хаті, чи з батьком біля техніки, чи по господарству, щоб мама відпочила… І завжди – усміхнений, привітний, щирий.
Одинадцять років пролетіли, випускний вечір. Світанок дорослого життя. У 2007 році навчання продовжив у Сумському професійно-технічному училищі № 1, закінчивши яке, здобув спеціальність «слюсар з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики».
З 2010 року розпочав свою трудову діяльність у ПАТ «Сумихімпром». Спочатку вантажником комбінату громадського харчування (2010-2015 рр.), згодом апаратником у об’єднаному цеху двоокису титану та СКЦ-4 (2017-2020 рр.). За час роботи на підприємстві зарекомендував себе відповідальним та старанним працівником, якого цінували і поважали в колективі.
Але він не полишив і головне покликання в своєму житті – спорт. Бажання досягти професійного рівня було на першому місці. Кожну вільну хвилину Андрій тренувався, успіх став його другом. Із рудочубого юнака Андрій виріс у сильного, широкоплечого, рудобородого силача.
Згодом Андрій одружився і в сім’ї народився син Артемчик – маленька копія батька. Усе спортивне життя на підприємстві не проходило без участі Андрія. Але цього йому було замало. Потенціал спортсмена вимагав більших навантажень, вищих результатів. Маленький синочок із захопленням спостерігав за татовими досягненнями і в усьому хотів бути схожим на нього.
І все так динамічно почало набирати обертів. Спортклуб «В-tone» зустрів спочатку Андрія як старанного й сумлінного клієнта, завжди скромного й усміхненого. Честь, совість, сумління – це візитівка Андрія. За короткий час Андрій досяг таких результатів, що став тренером в спортклубі «B-tone», далі – персональним тренером, згодом – головою Сумського осередку стронгмену України, срібним призером чемпіонату України зі стронгмену. Маючи шалений успіх, нагороди, визнання, Андрій залишався тим самим улюбленим сином, уважним братом, турботливим батьком, ніжною коханою людиною.
Із сином Артемом у Андрія було не просто любов і дружба, а щось більше. Вони відчували один одного на відстані, використовували найменшу можливість побути разом. У всьому для сина Андрій був прикладом і взірцем.
Восени 2020 року в родині сталося непоправне горе. Померла мама Андрія. Упоратися із страшною втратою татові і сестрі допоміг Андрій. Хоч і сам дуже переживав, але знаходив потрібні слова, розраджував, підтримував. Але, як виявляється, це був тільки початок страшної трагедії.
24 лютого 2022 року, після вторгнення військ рф в Україну, Андрій, як справжній патріот, із стійкими життєвими принципами, відразу зробив вибір – захищати Батьківщину, своїх рідних і близьких, вступивши до лав Збройних Сил України. Був мобілізований до 12-ї аеромобільної роти 4-го аеромобільного батальйону військової частини А4350 на посаду «головний сержант». Брав безпосередньо участь у бойових діях у Донецькому операційному районі.
30 грудня 2022 року Андрій Дмітрієв під час виконання бойового завдання в районі м. Соледар Донецької області, отримав важкі поранення та був доставлений до Міської клінічної лікарні №4 м. Дніпро. Ще була надія, що все минеться. Лікарі допоможуть. Усі були впевнені…
Але 1 січня 2023 року телефон Андрія мовчав. А ще вчора він розмовляв з сестрою. Голос був ослаблений, але говорив, що всіх дуже любить і що сильно втомився.
А далі для рідних жахливий сон: повідомлення, з’ясування подробиць загибелі воїна і найстрашніше – чекання довгих два тижні, коли повідомлять дату й час повернення сина, брата, батька, коханого додому…
15 січня 2023 року село Бездрик зустрічало свого Героя на колінах. Поховали головного сержанта Дмітрієва у родинному похованні, біля мами.
Рішенням Сумської міської ради від 20 вересня 2023 року № 4112-МР Дмітрієву Андрію Сергійовичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Суми» (посмертно).
Світла пам’ять про мужнього воїна назавжди залишиться в серцях його рідних, близьких, друзів, колег та сумчан.
