1 листопада 1918 року у Львові відбулося збройне повстання, відоме як Листопадовий чин або Листопадовий зрив, результатом якого стало проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.
Листопадовий чин, проголошення ЗУНР і подальша боротьба українців Західної України за національне визволення є невід’ємною складовою Української революції 1917–1921 років.
У 1918 році у Центрально-Східній Європі на четвертому році Першої світової війни в багатонаціональних імперіях – Російській, Німецькій та Австро-Угорській – складаються передумови до здійснення національно-демократичних революцій. Постають нові національні держави Центрально-Східної Європи: Українська Народна Республіка, Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців, а також Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Імператор Австро-Угорщини Карл І маніфестом від 16 жовтня 1918 року закликав народи імперії створити власні державні утворення та увійти до оновленої Австро-Угорської монархії. Східна Галичина стає епіцентром боротьби між поляками та українцями за власну державність.
18 жовтня 1918 року у Львові з представників українських парламентарів, духовенства та студентства утворюється Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка наступного дня оголошує про постання на теренах Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття єдиної української держави.
Однак ще 28 жовтня у Кракові утворюється один із центрів об’єднавчих процесів поляків – Польська ліквідаційна комісія, яку очолював Вінцентій Вітос. Поляки вважали терени Галичини невід’ємною складовою майбутньої Польської держави. Остаточно вирішити приналежність території мала сила зброї.
Завдяки рішучим діям сотника Українських січових стрільців Дмитра Вітовського українські військові зуміли випередити поляків на два дні та успішно провести 1 листопада 1918 року збройне повстання у Львові, більш відоме як Листопадовий чин або Листопадовий зрив, захопивши основні стратегічні об’єкти міста: ратушу, пошту, австрійські військові казарми, залізничні вокзали. Внаслідок цього українська влада проголошується в основних містах краю: Станіславі, Тернополі, Самборі, Стрию.
9 листопада 1918 року Українська Національна Рада проголосила Західну Україну незалежною державою – Західноукраїнську Народну Республіку. ЗУНР – форма української державності періоду Української революції, вагомий досвід державницько-правової розбудови України.
В екстремальних умовах було вироблено Тимчасовий основний закон ЗУНР, що був ухвалений 13 листопада 1918 року. Він передбачав наявність всіх необхідних атрибутів державності: кордони, назву, принципи народного суверенітету, символіку.
Площа ЗУНР становила близько 70 тис. км², населення – 6,2 млн осіб. За кількістю населення ЗУНР перевищувала Швецію, Норвегію, Данію, Голландію. 71% з них становили українці, 14% – поляки, 13% – євреї, 2% – представники інших народів. Більшість населення проживало в селах та було зайняте сільським господарством.
Уряд ЗУНР – Державний секретаріат, був створений 9 листопада 1918 року. Очолив його громадський і політичний діяч, адвокат Кость Левицький. На відміну від Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, керівництво ЗУНР величезну увагу приділяло формуванню місцевих органів влади та управління. Відповідно були ухвалені низка нормативних актів, на основі яких мала будуватись місцева влада та управління.
Українська Національна Рада була вищим органом влади ЗУНР, до якої у листопаді були обрані делегати з усіх повітів та великих міст краю.
4 січня 1919 року була створена Президія Української Ради у складі Президента (голови ради) і чотирьох його заступників. На цьому ж засіданні було створено ще один державний орган ЗУНР – Виділ Української Ради у складі Президента та дев’яти членів, на який покладалися функції колегіального глави держави.
Процесу формування вищих органів влади та управління на західноукраїнських землях був подібний до аналогічних процесів в Наддніпрянській Україні, щоправда ті розпочалися роком раніше. Законодавчим органом ЗУНР, аналогом Української Центральної Ради, була Українська Національна Рада, тимчасовий законодавчий орган, до моменту скликання Сейму. 13 квітня того ж року ухвалений закон «Про вибори до Сейму». Однопалатний Сейм мав обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право надавалось всім громадянам, встановлювався лише віковий ценз: для активного виборчого права – 20 років, для пасивного – 28 років. Сейм мав складатися з 226 депутатів-послів, з яких 160 становили українці, 33 – поляки, 27 – євреї, шість – німці. Національним меншинам гарантувалося пропорційне представництво в парламенті. Територію країни було поділено на 18 виборчих округів, але провести вибори до Сейму так і не вдалося.
До проведення судової реформи діяла попередня судова система. У лютому 1919 року ухвалено низку законів, спрямованих на удосконалення судових органів. ЗУНР поділено на 12 судових округів і 130 судових повітів, у кожному з яких обирали окружні та повітові суди. Судочинство переведено на українську мову.
Система державної жандармерії дістала нормативне закріплення в законі від 15 лютого 1919 року. Крім жандармерії, на місцях функції з охорони громадського порядку виконувала народна міліція, яка формувалася на громадських засадах шляхом виборів.
Особливістю законодавчої діяльності ЗУНР була її соціальна спрямованість. Серед найважливіших конституційних актів: Закон про шкільництво від 13 лютого 1919 року, що визначав державний статус шкіл на західноукраїнських землях, Закон про державну мову від 15 лютого 1919 року, Закон про громадянство від 8 квітня 1919 року. За Законом про земельну реформу від 14 квітня 1919 року. створювався єдиний земельний фонд ЗУНР.
Відразу після Листопадового чину 1 листопада 1918 року у Львові розпочалося польське повстання, зав’язалися бої. Поляки організовують власні військові сили у Львові, якими командував Чеслав Мончинський. З українського боку виступило 1400 військових, з польського – 1100 солдатів і цивільного населення, переважно молоді. Місто поділилося на українську частину (схід і середмістя) та польську (захід і південний захід). Також піднялися заколоти проти влади ЗУНР у Самборі, Дрогобичі, Перемишлі. Однак, українські частини швидко їх ліквідували.
Поступово протистояння між поляками та українцями в столиці Східної Галичини переростає у повноцінну польсько-українську війну. Першу, але не останню в історії ХХ століття. Спочатку можливості поляків були обмежені, тож воєнні дії тривали із перемінним успіхом. Однак 11 листопада українці втратили Перемишль – залізничний вузол, використаний поляками як плацдарм для наступу на Львів, постачання озброєння, боєприпасів та продовольства. Відтак чисельність польських загонів почала зростати. 21 листопада полякам вдалося встановити контроль над містом та іншими адміністративними центрами Східної Галичини. Столицю ЗУНР було перенесено до Золочева, потім – Тернополя, а в січні 1919-го – у Станіслав. До кінця 1918 року польські війська зайняли 10 із 59 повітів ЗУНР і продовжували наступ.
У цих умовах на перший план виступило завдання формування збройних сил ЗУНР, здатних протистояти польській агресії. Ще 13 листопада 1918 року ухвалено Закон про організацію війська та оголошено часткову мобілізацію. Уряд приступив до створення Галицької армії (після 6 листопада 1919 року – Українська галицька армія). Її основа – військові частини, що брали участь у Листопадовому зриві, та два бойові курені Легіону УСС, які прибули з Буковини. До них долучалися робітники, студенти, підрозділи, сформовані повітовими командами. Для оперативного управління створено Начальну команду Галицької армії. Рядовий склад УГА здебільшого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими дорогами Першої світової війни. Українських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офіцерів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом – і російського виробництва. Згідно з приблизними оцінками, загальна чисельність УГА на 18 листопада 1918 року становила близько 50 тисяч осіб, у тому числі до 25 тисяч багнетів та шабель при 40 гарматах. У січні 1919-го армія ЗУНР нараховувала вже 70 тисяч осіб та 60 гармат, а влітку того ж року – до 100 тисяч, які мали на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.
Центральною ідеєю державотворення в Галичині було прагнення об’єднання всіх українців в єдиній державі. Його розв’язання увінчалося проголошенням Акта злуки УНР і ЗУНР.
Розуміючи, що сили дуже нерівні, й поодинці вистояти не вдасться, уряд ЗУНР направив делегацію до Наддніпрянської України для переговорів про взаємодопомогу. Перемовини завершили підписанням 1 грудня 1918-го у Фастові Передвступного договору між УНР і ЗУНР. Урочисте проголошення об’єднання двох частин України – УНР і ЗУНР відбулося 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві. Цього ж дня був підписаний Універсал Директорії Української Народної Республіки про об'єднання УНР і ЗУНР в «одноцільну суверенну народну республіку» (більш відомий як Акт Злуки), наступного дня Універсал Директорії був одноголосно ратифікований Трудовим конгресом УНР. Планувалося скликати парламент об’єднаної України (Установчі збори). До часу його скликання ЗУНР мала офіційно називатися Західною областю Української Народної Республіки, зберігала автономію, власні органи державної влади, збройні сили, законодавство тощо. Де-факто ЗУНР продовжувала існувати як окреме державне утворення.
Національне питання в західноукраїнських землях набуло першочергової ваги. Збереження конституційних традицій і організованості часів Австро-Угорщини сприяли тому, що в ЗУНР панував відносний порядок та стабільність. Однак для перемоги українському національно-визвольному рухові не вистачало сил, адже він спирався лише на 3,5-4 млн галицьких українців. Боротьба західних українців з поляками виявилася тривалою і відбувалася з перемінним успіхом. Одначе політична та військова підтримка Польщі з боку країн Антанти вплинула на перебіг збройної боротьби. Надії ЗУНР на допомогу зі Сходу та з боку Антанти виявилися марними. Навіть об'єднавши у липні 1919 року свої збройні сили з військами Директорії УНР, Галицька армія не змогла протистояти активному натиску поляків і зазнала поразки. 14 березня 1923 року Рада амбасадорів (послів) Антанти ухвалила рішення про передання української частини Галичини під владу Польської держави на правах автономії, закріпивши окупацію західноукраїнських земель Другою Річчю Посполитою.
